А ми в розлуцi довгих десять лiт.

Мою любов, кохана эбережи!
На небi мiсяць вийшов у зенiт.
Пух тополиний нече снiг летить.
А ми в розлуцi довгих десять лiт.

Я жив в полонi золотих iлюзiй.
А роки йшли, мiнявся цiлий свiт.
Далеко був, вже не чекали друзi.
Вже майже дав тодi собi обiт.

Там за церковним тихим, темним муром.
Горiли свiчi, зупинився час.
До божих старцiв не летять Амури.
Вогонь любовi ледве тлiв у нас.

Була любов до Бога, я молився.
Читав лиш псалми i спiвав я iх.
Лиш дуже рiдко вечiр лiтнiй снився.
Тебе там бачив, чув веселий смiх.

Наставник не держав мене - пустив.
Сказав: - Iди! Тобi до Бога рано!
I всi грiхи, що були вiн простив.
Я лиш за брамою прийшов до тями.

Прийшов додому - вже батькiв нема.
Сестру обнявши плакав я до ранку.
Чого достиг? Мене вважай нема.
I замiж вже збираеться Оксанка.

I ми зустрiлись, а в очах питання.
Вона зомлiла, ледь ii впiймав.
Мое кохання перше i останне.
Що буде так не вiдав i не знав.

Все зараз добре, народилась доня.
Хвилину кожну я для рiдних бережу.
Цiлую нiжно iхнi я ладонi.
I на руках iх з радiстю кружу...

За стихотворение голосовали: Luda Ivanovskaya: 5 ; kuskin: 5 ; semenytch48: 5 ; : 5 ;